“Золота Грамота” / “Złota Hramota”. 1863

Цієї зими виповнюється 155-та річниця від початку Польського повстання 1863-1864 років. Одним з базових документів того руху був декрет 22 січня 1863 року, яким проголошувався курс на побудову нового суспільства, протилежного феодальній архаїці Російської Імперії. Хоча реформи Алєксандра ІІ були в розпалі, а Польща взагалі відрізнялася ліберальнішими внутрішніми порядками, підстав для невдоволення було більше, ніж досить і прагнення до громадянських свобод випереджало всі половинчасті царські “милості”.

Зрозуміло, що одним з основних питань декрету 22 січня і всієї повстанчої політики було залучення до руху не лише польського населення, а й жителів регіонів, що колись входили до складу Речі Посполитої і могли відчувати якусь ностальгію за “старими-добрими” часами. Наприкінці березня Центральний Народний Комітет Народного Уряду (Rządu Narodowego або, як тоді перекладали українською, Народної Управи) на основі декрету 22 січня розробив відозву до селян України, викладену одночасно українською та польською мовами.

Надрукована на великих аркушах цупкого паперу з гарним художнім ініціалом та графічною заставкою, увінчана зображенням історичного символа Київщини – архангела Михаїла, вона вражала великою кількістю золотої фарби, чому й отримала в історіографії назву “Золота Грамота” (“Złota Hramota”). У різні українські землі вирушили групи таємних агітаторів з завданням розворушити народні маси і викликати співчуття до повстання у Варшаві. У відповідь запрацювала імперська пропагандистська машина, граючи на вкорінених протиріччях, а часто і відвертій ворожості між польським та українським середовищами.

На жаль, ці протиріччя не були вигадкою пропагандистів, а існували об’єктивно. Зусилля повстанців-романтиків наштовхнулися на багатовікову товщу взаємних образ і рахунків. Символом остаточної невдачі носіїв “Золотої грамоти” стала трагедія 9-10 травня 1863 року в селі Солов’ївці Радомисльського повіту Київської губернії. Місцеві українські селяни агресивно зустріли групу з 21 агітатора, дванадцятьох просто вбили на місці, решту поранили і передали російській поліції.

Про ці події і їх значення для розвитку українсько-польських стосунків писала згодом Софія Русова у московському журналі “Украинская Жизнь”. Наводячи текст “Золотої грамоти”, авторка 1913 року чесно зазначала, що “как ни привлекательны были эти обещания, население осталось к ним равнодушно. Восстание 1863 г. открыло глаза многим полякам на истинное положение дела, и хлопомания потеряла свой raison d’être. Но еще раньше лучшие люди из этой партии открыто переходили к украинофилам, видя в них действительных народников, преданных интересам народной массы”.

Йдеться про поступове, але остаточне розходження польської та української визвольних течій, кожна з яких почала оформлюватися у власний політичний рух. Якщо поляки вже здобували свою незалежність і громадянські свободи, зокрема, і зброєю, то “украинофильство вполне определилось как народническое просветительское движение, совершенно естественно добивавшееся признания прав украинского языка и свободы национального определения в крае, где украинская народность, при всей своей ярко выраженной самобытности, пользовалась гораздо меньшими правами, чем живущие с ней совместно польская и великорусская”.

Відтоді український і польський рухи пройшли великий шлях, інколи були ворогами, інколи союзниками, але саме 1863 рік став останнім рубежем взаємного усвідомлення їхньої нетотожності.

А “Золота грамота” лишилася цінною історичною пам’яткою – її, а також інші документи Польського повстання можна переглянути онлайн у цифрових копіях з фонду “Organizacja Narodowa Powstania Styczniowego”, що зберігаться у варшавському Центральному архіві давніх актів (Archiwum Główne Akt Dawnych).

* * *

Продубльовано на ФБ-сторінці