“Ахтамарське Євангеліє”, 1391

В історії вірменської культури регіон Васпуркан, що примикає до південного узбережжя озера Ван, має концептуальне значення. Колись це була територія давніх вірменських держав з різноетнічним населенням, серед якого переважали вірмени, нині ж вона входить до іля (області) Ван на південному сході Туреччини біля кордону з Іраном. В наслідок тотальних етнічних чисток 1915 року вірмен у Васпуркані практично немає, однак лишилася їхня величезна культурна спадщина. Після десятиліть державного вандалізму турецьке суспільство починає, поки що точково, звертати увагу на вірменські пам’ятки, а деякі навіть реставрувати. Робиться це під тиском світової спільноти та задля підйому туризму у турецькій глибинці, однак все ж робиться. На жаль, на нормалізацію обірваних стосунків Вірменії і Туреччини згадані кроки не впливають ніяк.

Найяскравішим прикладом таких змін є реставрація протягом 2004-2007 років за державний кошт унікального храму Сурб Хач (Святого Хреста), розташованого на острові Ахтамар біля південного берега озера Ван. Споруда зведена на початку 10-го століття і впродовж наступних епох була центром відомого своєю просвітницькою діяльністю Ахтамарського монастиря. Сурб Хач вважають однією з перлиною вірменської архітектури, турецька влада готує документи на внесення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і навіть погодилася на безпрецедентну з огляду на пануючу історичну доктрину дію: над храмом знову встановлений хрест і вірменські священики отримали можливість відслужити там літургію.

Ахтамарський монастир. На другому плані згаслий вулкан Артос (3 515 м).

Храм Сурб Хач (Святого Хреста) – собор вірменського монастиря на острові Ахтамар. Збудований у 915-921 роках.

Не менш важливою є писемна спадщина стародавнього Васпуркану, зокрема численні вірменомовні рукописні книги, більшість яких нині зберігається в Інституті стародавніх рукописів імені Месропа Маштоца “Матенадаран” в Єревані. Загалом, васпурканську книжкову школу історики називають чи не найархаїчнішою серед інших вірменських шкіл, що пояснюється віддаленістю, а нерідко й повною відрізаністю регіону від культурних віянь Середземномор’я. Натомість, на місцевих авторів мали потужний вплив сусідні іранські художні школи, а брак усталених зразків легко компенсувався образами з оточуючої дійсності.

Одним з визнаних шедеврів васпурканської школи вважають “Ахтамарське Євангеліє”, яке 1391 року створив писець Арістакес, а проілюстровав цахкох (тобто, художник-мініатюрист) Церун з міста Востан (нині Геваш) на південному материковому березі озера Ван. Прийнята в історіографії назва твору та деякі “адресні” ілюстрації свідчать, що замовили його як донаторський вклад до Ахтамарської обителі. Пам’ятка зберігається у “Матенадарані” під шифром MS8772 і являє собою 275-сторінкову пергаментну книгу формату 15.5 х 11.5 см.

Мініатюра “Замовники «Ахтамарського Євангелія» – Симеон і його син Астватацур”.

Мініатюри Церуна до “Ахтамарського Євангелія” нині є безсумнівною класикою. Подібно до українських народних ікон, де поряд зі святими, а то й у їхній ролі, фігурують типові козаки чи міщани, тутешні біблійні персонажі нерідко носять традиційний вірменський одяг, їдять і пють з традиційного вірменського посуду, та й візуально більше нагадують автохтонів Вірменського нагір’я, ніж племена Близького Сходу. А найцікавіше, що Церун в окремих повносторінкових сюжетах доніс до нас портрети обох замовників книги (місцевого жителя Симеона та його сина Астватацура), а також самого себе за роботою.

Мініатюра “Церун Цахкок за роботою”.

На жаль, повної цифрової копії “Ахтамарського Євангелія” в інтернеті немає.

Мініатюра “Жертвопринесення Авраама”.

Мініатюра “Різдво Христове”.

Мініатюра “Введення у храм Богородиці”.

Мініатюра “Хрещення Христове”.

Мініатюра “Весілля в Кані Галілейській”.

Мініатюра “Христос омиває ноги своїм учням”.

Мініатюра “Вхід Христа у Єрусалим”.

Мініатюра “Поцілунок Іуди”.

Мініатюра “Успіння Богородиці”.

* * *

Продубльовано на ФБ-сторінці