“Попъ Ѹпирь Лихыи”, 1047

Найдавніший відомий нам підпис давньоруського книжника датується серединою 11-го століття, хоча й зберігся не в оригіналі, а у численних копіях 16-17 століть. Сам цей підпис складає дивовижну історико-лінгвістичну загадку, навколо якої вже не перше десятиліття ламають списи славісти.

1047 року в Новгороді упродовж семи місяців на замовлення місцевого князя Володимира, сина Ярослава Мудрого та його дружини Ірини (Інгігерди), був створений кириличний переклад книг пророків Старого Заповіту з богословськими тлумаченнями Феодорита Кірського. Переклад був зроблений, як вважають, з якогось глаголичного оригіналу. Про все це повідомляє сам перекладач у доволі розгорнутому зверненні до читача і іменує себе при цьому “попъ Ѹпирь Лихыи”, тобто, якщо розуміти все буквально, “священик Лихий Вурдалак”.

Остнній аркуш (№ 262) копії початку 16-го століття з рукопису 1047 року. Починаючи з червоної буквиці “С” автор перекладу звертається до читачів:

“Слава тебѣ ги црю нбсныи. Ѩко сподоби мѧ написати книгы си ис коуриловицѣ, кнзю влодимиру новѣгородѣ кнѧжащю. сынови Ѩрославлю болшему. почахъ же ѣ писати в лѣто 6555, мсца маѧ, 14, а кончах тогоже лѣта мсца декабрѧ, въ 19. азъ попъ ѹпирь лихыи. тѣмьже молю всѣх прочитати пророчество се. велика бо чюдеса написаша намъ сии пророци в сихъ книгахъ. здоровъ же кнѧже буди въ вѣкъ живи, но обача писавшаго не забываи”.

Троїцьке зібрання, № 89. Відділ рукописів Російської Державної бібліотеки, Москва, РФ.

Діапазон інтерпретацій такого специфічного самопредставлення достатньо широкий. Ряд вчених, зокрема відомий російський славіст Фьодор Успєнскій, схильні сприймати все як є: мовляв, йдеться про звичайне прізвисько, яке так прикипіло до носія, що сприймалося сучасниками цілком нормально, без зайвого негативу. Звісно, у мовній ретроспективі слово “лихий” не обов’язково означало щось погане і могло читатися як “удатний” чи “завзятий”. І все ж, коли йдеться про священика, який виконує сакральні функції і укладає надважливі канонічні тексти, подібна “вулична” характеристика звучить дикувато. Тим більше, так його називає не хтось сторонній, а він сам в офіційному манускрипті державної ваги. Що вже казати про “упиря-вурдалака”, який ну ніяк не монтується з образом христянина взагалі.

Альтернативне пояснення запропонував шведський славіст, професор слов’янських мов Стокгольмського університету Андерс Шеберг (1926-1990). Дослідник звернув увагу на певне співзвуччя імені “Ѹпирь” з добре відомим скандинавістам персонажем – автором рунічних написів з Уппланда (історичного регіону на сході Швеції). Цей різьбляр лишив по собі десятки каменів-пам’яток, на приблизно п’ятидесяти з яких чітко називав себе Öpir, тобто “крикун” або “той, що голосно промовляє”. Професор Шеберг припускав, що йдеться про одну й ту саму особу, яка в якийсь момент покинула Швецію і за прикладом сотень співвітчизників перебралася у сусідній Новгород на службу до давньоруських князів.

Один з каменів (U287) з пам’ятним рунічним написом, виконаним майстром Öpir’ом з Уппланда.

І все ж час активної різьблярської практики Öpir’а в Уппланді дещо (приблизно на кілька десятиліть) розходиться з Ѹпир’ем новгородським: перший працював десь на межі 11-12 століть, а другий на півстоліття раніше. До того ж, шведський майстер виконував написи виключно рідною давньоскандинавською мовою (Old Norse) і постійно припускався граматичних помилок. Новгородський знав щонайменше кирилицю і глаголицю і виконував суперделікатні різномовні завдання, пов’язані зі складними християнськими текстами. Повірити, що на старості літ висококваліфікований книжник розгубив усі свої знання і навички і перейшов на “легшу” працю з каменеобробки трохи нелогічно.

Найшвидше, це були дві різні людини, які мали шведське походження і однакові імена, але зовсім різну долю. Можливо, й імена ці були для них невипадковимиі, бо хоч і лишалися язичницькими, але несли важливу характеристику – належність до особливої категорії тих, хто “голосно промовляє”, тобто створює тексти суспільної ваги. А новгородець прізвиськом “лихий” демонстрував при цьому не завзятість, а, як вважає дослідниця Марина Бобрик, прямо протилежне – самопринижене зізнання священика у власній гріховності (“лихий” = “поганий”). Звісно, за браком джерел остаточної відповіді досі немає, і хтозна, чи колись вона знайдеться.

Продубльовано на ФБ-сторінці