З червня 2023 по січень 2024 рр. на основі запропонованого мені, як Гумбольдтівському стипендіату, восьмимісячного дослідницького перебування  як гостьового професора в одному з університетів Німеччини, я зупинився у своєму виборі цього разу на університеті міста Ляйпциг – одного з провідних центрів дослідження історії Східної Європи. Як відомо, Ляйпциг ще з часів середньовіччя став книжковою Меккою Європи. В ньому регулярно відбуваються книжкові ярмарки та фестивалі, а у бібліотеках зберігається велика кількість джерел та літератури, значної частини якої немає ані в Україні, ані в інтернет просторі. Досліджував я тему «Україна та Німеччина у взаємному дзеркалі історичної та політичної думки кінця XIX – першої третини XX ст.», працюючи над джерелами та літературою в чотирьох бібліотеках Ляйпцига – двох центральних (університетській та національній) і двох бібліотеках при науково-дослідних інститутах (регіональної історії та історії Східної Європи).

У своїй інформації хотів би поділитися враженнями про особливості наукової роботи та академічного життя Ляйпцига протягом перебування там, а також про здобуті в контексті виконання Гумбольдтівського проекту два важливих досвіди.

 

Перший досвід – це участь у роботі науково-дослідного історичного семінару кафедри історії Східної та Південно-Східної Європи, який і відбувається щотижнево кожної середи. На семінарі заслуховувались різноманітні доповіді, чимало з яких були присвячені історії України. Виступали як молоді, так і досвідчені науковці, представляючи свої дослідження, присвячені проблемам Східної та Центральної Європи, головним чином історії Німеччини, Австрії, України, Росії. Османської імперії, Криму, Польщі, країн Балтії, питанням історії євреїв та ін. Не маючи тут можливості розкривати зміст всіх доповідей, які прозвучали на семінарі, зупинюся на декількох із них, які перегукуються або з  проблемами історії України, або з загальнотеоретичними проблемами історичної науки. 

Із загальнотеоретичних виступів виділив би доповіді професора Елізабет Декульто (Elisabeth Decultot) з університету Галлє та професора Барбари Штольберг-Рілінгер (Barbara Stollberg-Rilinger)з Мюнстерського університету. Перша доповідачка присвятила свою доповідь проблемі Просвітництва у Східній Європі, а друга – розвінчуванню міфів про прусського короля і німецького імператора Фрідріха Вільгельма I (1713-1740) як державця і будівничого. Найцікавішими питаннями, які були поставлені пані Декульто, як відомому досліднику епохи Просвітництва, зокрема, в контексті історії України, було розкриття причин, чому українські мислителі не виробили протягом XVIII-XIX  ст. сильної та відпорної філософської теорії, спроможної подолати абстрактний гегелівсько-марксистський поділ народів на «історичні» та «неісторичні», в якому Україна опинилась серед других, упосліджених народів. Доповідачка також розкрила питання, чому просвітники абсолютизували Просвітництво як ексклюзивний науковий шлях до істини й довела, що ця абсолютизація співпадає з твердженнями сучасних дослідників на кшталт Юргена Габермаса (Jürgen Habermas, 1929 р.н.) з його переконанням про народження правди в дискурсі або Річарда Рорті (Richard Rorty, 1931-2007), що правда не є очевидною, але постає в процесі написання праць або як результат розмови. 

Розкриваючи існуючі в XIX ст. міфи щодо постаті і політики Фрідріха Вільгельма I, пані Штольберг-Рілінгер намагалася перевірити їх у тогочасних джерелах і зібрала інформацію зі спогадів та щоденників сучасників короля, зокрема його придворного лікаря-діагноста. У цих спогадах король поставав тираном і деспотом, ігнорував жодний такт та дистанцію у стосунках з оточуючими. Все це виразно контрастувало з міфами про короля як «добру людину», «поціновувача церемоніалів» носія «високих естетичних цінностей». Професор знаходить у короля навіть деякі риси, які перегукуються з рисами таких діячів, як Калігула чи Трамп. Оцінюючи такий консистентний наратив про короля як вихователя свого народу у «прусському дусі», пані Штольберг-Рілінгер вдається до методології школи Анналів, зокрема праць представника її четвертого покоління П’єра Бурдьє (Pierre Bourdieu, 1930-2002) про «габітус» як комплекс культурних практик і аналог поняття «ментальність», та вважає, що король виразно демонстрував солдатський «габітус» у взаємовідносинах з елітою. Насамкінець доповідачка довела на основі джерел, що по суті Фрідріх-Вільгельм I аж ніяк не поводив себе як належить монархові у маєстаті, а був лише кабінетним полководцем, що поводив себе як «простий солдат». На розкритті таких парадоксів була побудована вся доповідь.

Проблеми, дотичні до історії України, були розкриті у доповіді доктора Роберта Борна (Robert Born) з університету Ольденбурга «Україна, «біла пляма» історіографії мистецтва. Проблеми дискурсу діючих осіб та інституцій міжвоєнної доби». Визначаючи історіографію українського мистецтва міжвоєнної доби як недосліджену проблему, доктор Борн опирався на аналіз трьох праць з цієї проблематики, а саме Дмитра Антоновича, Романа Смаль-Стоцького та Миколи Голубця. Даючи характеристику цим працям, доповідач визначив спільні риси, які їх об’єднують: всі вони носять науково-популярний описовий характер, дотримуються схеми Грушевського й інтерпретують розвиток української художньої культури як складову і похідну загальноісторичного національного розвитку. Дослідник відзначив, що були спроби, зокрема Антоновича і Смаль-Стоцького, вписати український мистецький процес у загальноєвропейський контекст та виявити взаємовпливи щодо Польщі, Німеччини та Росії, а також адаптувати західноєвропейську періодизацію на історію української художньої культури. Разом з тим, на його думку, українські автори при цьому не здійснювали жодних спроб застосовувати тогочасні методологічні новації, поширені в німецькій, австрійській та чеській науці, дотримувались лише антикварного позитивістського підходу. Через це періодизація історії українського мистецтва в контексті європейського, яку спробували провести українські історики, вийшла дещо схематичною та штучною. 

Крім того, в рамках роботи семінару було проведене спільне засідання  кафедр нової та новітньої історії (зав. кафедри професор Дірк ван Лаак, Dirk van Laak) та кафедри середньовічної та ранньомодерної історії (зав. кафедри професор Стефан Родевальд, Stephan Rohdewald)), де була виголошена доповідь автора цього нарису на тему «Образ України між Східною Європою та Росією в дослідженнях провідних німецьких науковців доби Бісмарка та епохи Першої світової війни: порівняльний аналіз, концепції та контекст».

Доповідач ставив завдання відтворити тривалу традицію вивчення провідними німецькими істориками та політиками кінця XIX – початку XX ст. (в період коли Німецька імперія мала власну українську політику) України взагалі, та українсько-німецьких стосунків, зокрема. У доповіді автор намагався дати відповідь на питання, чи розглядали німецькі інтелектуали за умов відсутності української держави потенційні можливості її появи як державного суб’єкту, знайти та сформувати все коло питань довкола України, які вони піднімали, і виявити спотворення їхнього бачення та суджень у німецькій історіографії, здійснені після Другої світової війни. Методологічно були використані теоретичні підходи фахівців з порівняльної історії ідей, зокрема, деякі висновки видатного американського та польського вченого Анджея Валіцького (Andrzei Walicki, 1930-1920) та представника першої генерації школи Анналів Люсьєна Февра (Lucien Febvre, 1878-1956). Більшість питань, заданих учасниками колоквіуму, стосувалась ревізії та заперечення доповідачем застарілих та навіть хибних, на його думку, висновків, які містяться у низці робіт з післявоєнної та сучасної німецької історіографії та політичної думки про Україну, таких науковців, як, наприклад, Лев Копелев (Lew Kopelew, 1912-1997), Рікардо Баваї (Ricardo Bavaj, 1976), та ін. щодо існування трьох таборів (русофіли, українофіли та «нейтральні» дослідники) в середовищі німецьких авторів кінця XIX – початку XX ст., які утвердились та стали так званим «дороговказом» після поразки Німеччини у Другій світовій війні.  

 

Другий досвід стосувався конференцій, в яких автор брав участь. Не маючи тут можливості розповісти про всі конференції, зупинюся на проведенні надзвичайно важливого наукового форуму німецьких вчених – 54-го Німецького дня історика, який вже понад сто років проводиться в різних містах Німеччини, починаючи з 1893 р. Німецький день історика як найбільш спеціалізована конференція істориків в Німеччині  проходив 19 – 21 вересня 2023 р. під девізом «Крихкі факти» саме у Ляйпцигу та охоплював різноманітні секції. Автор брав участь у секції під назвою «Вижити і працювати в умовах війни. Ситуація істориків в Україні». Ініціатором проведення секції виступила професор Юлія Обертрайс (Julia Obertreis) – керівник кафедри нової і новітньої історії з особливим розглядом історії Східної Європи з університету Ерланген-Нюрнберг. Програма та питання роботи секції були розроблені пані Обертрайс в співавторстві з автором цієї інформації. На секції були заслухані три доповіді з презентаціями істориків зі Львова, Києва та Харкова про пережитий під час війни досвід. Далі слідували запитання аудиторії, де доповідачі цікавились різноманітними проблемами України, її історії та особливо сучасного стану.

ㅤ

Перший доповідач – кандидат історичних наук, викладач кафедри історії стародавнього світу і середніх віків Харківського національного університету імені Василя Каразіна та запрошений дослідник університету Ерланген Марія Пархоменко у своїй доповіді «Війна як виклик, війна як можливість» розповіла про власний досвід евакуації, про особисту драму як дослідника античного Херсонесу, пережиту в зв’язку з анексією Криму та втратою фондів Херсонського архіву, які були викрадені російськими військами. Доповідачка зупинилась також на злочинах, вчинених росіянами щодо вивезення артефактів з археологічних розкопок до росії та розповіла про роботу проекту усної історії «Рух на Захід: українські вчені в умовах вимушеної еміграції 2014-2023 рр.», створеного викладачами Харківського університету.

 

Автор нарису у своїй доповіді «Дослідницька робота історика в Україні в умовах російсько-української війни» розповів про досвід наукової роботи в архівах та бібліотеках Києва та Львова протягом перших півтора років війни, а також про читання курсів лекцій для аспірантів он-лайн та участь у наукових конференціях в Україні та закордоном. Автор проаналізував зміни у сприйнятті історії, викликані війною, зосередився на розкритті нових можливих дослідницьких питань та перспектив історичної науки, зокрема проблеми методологічного та тематичного характеру такої дисципліни, як глобальна або всесвітня історія з особливим розглядом історії України, які потребують важливої модифікації. 

 

Третій доповідач – кандидат історичних наук, науковий співробітник історичної науково-дослідної установи «Центр міської історії» (Львів) Валентина Шевченко у доповіді «Тут і зараз. Реальність життя та документація досвіду війни» розповіла про роботу дослідницького проекту «Документація досвіду війни». Науковці цього центру зафіксували досвід мешканців різних регіонів України з метою архівувати його, просистематизувати та зберегти для майбутнього. Для цього команда проекту побувала в 12 українських містах і зібрала 155 свідчень про історії воєнного повсякденного життя.

 

До роботи нашої секції – єдиній, де спеціально обговорювалися лише питання історії України та російсько-української війни, був особливий інтерес. Автор мав можливість порівняти роботу панелі української історії з роботою інших секцій, у роботі яких брав участь. Якщо в інших секціях були присутні 10-15 учасників, то в роботі нашої секції брали участь понад 60 осіб. Серед учасників секції були і фахові історики Східної Європи, а також аспіранти, студенти, вчителі історії різних навчальних закладів, журналісти, які ставили різноманітні питання.

 

Наведу тут для прикладу деякі питання, які в основному цікавили учасників роботи нашої секції, зокрема широку аудиторію: 

 

1.Науковці у вигнанні. Які труднощі вони долають, і водночас, які нові можливості перед ними постають? 

 

2.Як колеги з Німеччини можуть підтримати українських істориків? 

 

3.Які проблеми постають при читанні лекцій з історії онлайн?  

 

4.Чи можна стверджувати, що дослідження української історії йде в одному руслі з дослідженнями з історії Польщі? Які тут існують розходження? 

 

5.Чи справді Україна, Росія та Білорусія проходили спільні для всіх трьох країн історичні процеси, як це стверджують російські історики? 

 

6.Чи проблема гідності української мови розв’язана у Східній та Південній Україні? 

 

7.Як пояснити перманентне повторення в російському та радянському імперських менталітетах намагання обґрунтувати і довести загалові ідею «меншовартісної сутності» українського народу? 

 

8.Чи будуть колись здатні російські еліти до метаморфоз у майбутньому щодо українського питання?

 

Окрім цих питань доповідачі відповіли також на спеціальні питання, які задавали вже відомі німецькі фахівці з історії Східної Європи та Росії, зокрема: 

 

1.Які деформації, викликані війною, слід брати до уваги при характеристиці становища української історичної науки?

 

2.Чи можна стверджувати, що створення версії української історії, яка би була у відповідності з всесвітньою історією, є найбільшим викликом для української історичної науки на сучасному етапі? Якщо це так, то які основні проблеми для цього слід вирішувати, або вже вирішуються? 

 

3.В якому стані знаходяться дослідження з української військової історії? Чи ці дослідження знаходяться на рівні європейської військово-історичної науки?

 

4.Які є шляхи покращити ситуацію в історичній науці в Україні? Якої реформи потребує українська історіографія, якщо потребує?

 

5.Які зміни у розуміння історії як науки привнесла війна (нові терміни, дослідницькі питання, перспективи)? 6.Якими є нерозв’язані спільні проблеми української та німецької історії?

 

За відгуками німецьких колег, які були присутні на секції, робота секції, яка тривала мало не три години, була проведена на високому рівні і дуже зворушливо. 

 

Окремо відзначу, що під час наукової роботи в Німеччині мені вдалося здійснити свою давню мрію. Для мене особисто і як для людини, і як для дослідника було великою приємністю відвідати місця, пов’язані  з гетьманською родиною Скоропадських, історії якої, зокрема діяльності гетьмана та очолюваного ним гетьманського руху в еміграції, я присвятив чимало своїх досліджень. Це містечко поблизу Берліну – Ванзее, де гетьман з родиною проживав в 1921 – 1945 рр., а також місце поховання гетьмана та членів його родини – містечко Оберстдорф на півдні Баварії.

ㅤ

Дуже сподіваюсь, що ця інформація, зокрема щодо проведення семінару східноєвропейської історії Ляйпцизького університету, й особливо питання, які ставили німецькі колеги під час проведення Німецького дня історика, стануть в нагоді сучасним українським фахівцям з проблем історії України та всесвітньої історії, зокрема при формуванні ними бачення тих викликів, проблем і перспектив, які стоять перед українською історичною наукою в умовах російсько-української війни і в майбутньому. Вірю, що все це посприяє українським історикам виробити імператив дій щодо конструктивних підходів реформування української історії в контексті світової та корелювати кращі традиції вітчизняної історичної науки з традиціями та завданнями всесвітньої історії.