Виставка “Київські видання у зібранні Митрополита Володимира (Сабодана)”

У суботу 9 грудня о 14 годині завідуючий Музею староукраїнської книги (Львів) Станіслав ВОЛОЩЕНКО проведе у столичному Музеї книги і друкарства України кураторську екскурсію виставкою “Київські видання у зібранні Митрополита Володимира (Сабодана)” – Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, вул. Лаврська, 9.

Виставка триває з 23 листопада до 11 грудня 2017 року і є спільним проектом Музею книги і друкарства України та Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира. Експозиція представлена київськими друкованими виданнями 17 – 20 століть, які є частиною книжкової колекції одного із найвизначніших церковних діячів незалежної України.

Поціновувач друкарської, мистецької, а також історичної спадщини “київської книги” зможе ознайомитися із історією побутування та міґрацією окремих примірників за матеріалами покрайніх записів на книгах, а також насолодитися багатсвом українсьої гравюри.

— Блаженнійший почав збирати книжки після семінарії. Був бібліофілом, любив проводити час у читальних залах, — розповідає книгознавець 25-річний Станіслав Волощенко зі ­Львова.
У столичному Музеї книги і друкарства відкрив виставку “Київські видання із зібрання митрополита Володимира (Сабодана)”. Серед експонатів — стародруки, гравюри та літографії XVII–ХХ ст. Подію приурочили до 82-річчя від дня народження предстоятеля Української православної церкви Володимира. Він помер 2014-го.

Станіслав Волощенко запрошує на другий поверх музею. Виставка займає невелику залу. Її музей організував спільно з Фондом пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира. Представили частину його колекції. Повна налічує 129 екземплярів.

— Усі книжки надруковані в цьому приміщенні. Раніше тут була друкарня Києво-Печерської лаври, — говорить тихо Станіслав.

— Який стародрук виокремили для себе?

— Видання Лазара Барановича 1674 року, — Волощенко показує на розгорнуту під склом книжку “Труби та дні нарочитих празників”. — Це проповіді, написані розмовною українською мовою. На берегах сторінок попередні власники книжки записувала свої спостереження, переживання. Якось в одній місцевості була пошесть сарани. Люди зі священиком обходили місто, молилися. А під кінець дійства почалося затемнення Сонця. Уявіть відчуття людей XVIII століття.

На іншій сторінці занотовані покупки на базарі — штани, сорочка, сир, кварта горілки, заплатив півзлотого батькам друга, якого побили. Може, гадали, що про це буде цікаво дізнатися нащадкам. Це зараз ми у “Фейсбуку” постійно щось пишемо. А тоді книжка була дуже дорогою річчю. Люди могли вірити, що інформація в ній житиме довго, — Станіслав підводить до “Житія” 1689 року. — На одному з аркушів ідеться про подію в Константинополі. Тодішній власник написав на полях червоним її скорочений зміст: “Юноша бєжав з монахінею”. Можливо, якийсь священик так готувався до проповіді.

Поряд у кутку стоїть стіл із грамотою XVIII ст. — пожовклий аркуш взяли в позолочену рамку.

— Цей експонат реставрував я, — продовжує Станіслав Волощенко. — Від’єднав проклейку скотчем на зворотньому боці. Аби позбутися грибка — дезінфікував. Листок наклав на реставраційний папір. Перед тим аркуш вимив теплою водою з дитячим милом — так вивільняється кислотність. Фарба від цього не страждає.

— Коли почали цікавитися стародруками й рукописами?

— Навчався у Львівському університеті на історичному факультеті. Писав дипломну на тему Василіанського шкільництва у Володимирі на Волині. Зараз це монастир Різдва Христового. Монахи-василіани активно займалися книговиданням та освітою — створювали початкові школи, колегіуми. Мене зацікавила така школа у Володимирі-Волинському, бо я звідти родом. Інформації було мало. Їздив досліджувати джерела по архівах у Литві, в Києві, у Кракові. Там підчепив вірус любові до книжки. Після університету пішов працювати в бібліотеку Отців Василіан у Львові. Там описав колекцію кириличних стародруків. Видав по них каталог. Потім працював реставратором книжок у бібліотеці Львівського університету.

— Життя змінилося з появою нового захоплення?

— Стали мучити сновидіння. Якось цілий день датував папір XVII століття. На ньому були філігранні кабани — водяний знак папірні. Тоді кожен аркуш їх мав. Ті кабани цілу ніч бачив. Іншого разу снилася голова бика. У серпні цього року я очолив Музей староукраїнської книги — сектор Львівської національної галереї мистецтв. Із приходом на нову посаду цілий тиждень снилися фонди — стелажі, коробки, книжки.

— Як ви очолили музей?

— Мене запросив на співбесіду директор Тарас Возняк. Чув про ситуацію у Музеї книги (у серпні виявили недостачу 455 цінних експонатів. — gazeta.ua). Вагався, боявся. Але мені цікаво працювати. Дивишся на плачевний стан книжок і питаєш себе: чому? Архіви потребують термінової реставрації й консервації.

— Яке найгостріше відчуття на новій роботі?

— Коли побачив уперше кабінет наукових співробітників. Це був смітник. Із людей — лише сторож, який допоміг мені винести непотріб. Працівники перейшли в інші відділи, бо музей не працює. Я вже прийняв кириличні стародруки, латинські стародруки, рукописи. Графіка — це понад 3 тисячі одиниць. Кожен об’єкт треба звірити, порахувати й розписатися. Думаю, до квітня триватиме передача. Сподіваємося на нове приміщення. Нинішнє не пристосоване для музею. Зараз розробляємо ідею експозиції, що відповідала б європейському рівню. У Львові було надзвичайно багато книговидавництв — Ставропігійського братства, Михайла Сльозки, при монастирі св. Юра. Тут Іван Федорович 1654 року надрукував першу на території України книгу — “Апостол”. І в столиці українського книговидання немає гідного музею книги. Німеччина має свого Йоганна Гутенберга й відповідні музеї. У бельгійському Антверпені — чудовий музей Крістофа Плантена.

— Свою колекцію книжок збираєте?

— Ні. Книжка повинна зберігатися у музеї або бібліотеці. Бо це надбання нації. Якщо колекціонер має умови для зберігання — хай збирає. Але чи прочитає він її, якщо це стародрук? Хіба хвалитиметься нею перед іншими.

Виставка “Київські видання із зібрання митрополита Володимира (Сабодана)” триватиме до понеділка 11 грудня.

Розмовляла Анна БАЛАКИР, gazeta.ua