Майже через вісімдесять років по створенню кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні» Україна знову палає в полум’ї війни. Кіноповість була заборонена особисто кремлівським очільником, за наказом якого й палала Україна в 1943 році. Оспіване совєтськими пропагандистами «звільнення» насправді було реокупацією України червоною Росією, спрямованою на збереження російської імперії у вигляді Совєтського Союзу. Відтак, якщо перемога західних держав у Другій світовій війні започаткувала процеси деколоніалізму, на 1/6 земної суші імперія зміцніла і навіть розширювала свій політичний та культурний вплив.
Новітня історія дала три моделі розпаду імперій. Британська імперія трасформувалась у Британську співдружність націй, що формально визнають Британську монархію. Подібно відбувався процес розлучення Французької імперії у напрямку співпраці в рамках Міжнародної франкофонії. Обидві структури об’єднують понад 50 незалежних держав кожна. При цьому і Британська, і Французька модель постколоніального періоду передбачають співпрацю насамперед у культурній та економічній сферах, де митрополії беруть на себе відповідальність щодо розвитку своїх колишніх колоній. За подібною моделлю, в економічній і частково культурній площині могла розвиватися й ситуація на постсовєтських територіях. Особливо упродовж першого десятиліття після розпаду СРСР бля багатьох мешканців колишній колоній-республік Москва і Петербург були основними центрами заробітку, як і більшість нових незалежних держав перебували в тотальній економічній, насамперед енергетичній залежності від колишньої митрополії. Однак, Москва пішла іншою дорогою й обрала силовий варіант збереження своєї імперії. Таким чином війна проти Україна є не останнім аргументом Москви, а єдиним. Інакше й бути не могло.
Російську імперію від Британської та Французької, як власне й Голландської та Іспанської, вирізняв не лише її континентальний характер, а й співвідношення в культурному розвитку митрополії та колоній. Якщо західні митрополії переважали в культурному та економічному розвитку свої колонії, то в російській імперії було все навпаки. Саме тому для країн Балтії, України та Білорусі були визначені чіткі «коридори» візії минулого, творення власної культури, та й ті подавались як складові загальноросійської культури.
Україна займає ключове місце в ідеологемі російської імперії, звідси й та ненависть рашизму до України та всього українського. До середини XIX ст. можна говорити про дві традиції / візії власного сьогодення та минулого а Україні та Росії. Східноєвропейська цивілізація, за Норманом Дейвісом, визначається спадком Володимира Великого й окреслюється межами його держави. З російських земель до цієї держави входила лише Новгородська земля, окупована Москвою в середині XV ст. внаслідок низки кровопролитних війн. Однак уже з середини XII ст. можна чітко говорити про претензії володимиро-суздальських князів на спадщину Володимира Великого. Андрій Боголюбський не лише копіює київську топоніміку в розбудові своєї столиці Володимира, а й прагне знищити, десакралізувати Київ, тим самим перенісши центр Східної Європи на схід. Боротьба за спадщину Малої Русі / Росії з Суздальщиною / Московщиною тривала майже сім століть. Успіхом північно-східного сусіда можна назвати хіба що присвоєння собі за Пьотра I української книжної назви – «Росія» та масовий терор проти українського населення, символом якого стало знищення гетьманської столиці Батурина.
Однак, у семисотлітній боротьбі скристалізувалась і чітка українська окремішність. Переломним моментом стала творчість Тараса Шевченка, який на противагу старій назві ствердив народну – Україна, а старогромадівці, насамперед Михайло Драгоманов, увели у вжиток етнонім «українець». Цілком відмінна, водночас автохтонна назва ставала чітким непереборним рубежем Східної Європи. Мала, Біла, Червона, Чорна, Велика тощо Русь є лише модифікаціями Русі, однак не відокремленими поняттями. Тому й неприйнятною є ініціатива з перейменування України в Україну-Русь чи Русь-Україну. За такого підходу «Україна» втрачає самодостатність, перетворююсь в ознаку однієї з Русей. Це добре усвідомлювали як київські старогромадівці, так і російські великодержавники. Саме тому, з появою та поширенням етноніма «українець» російський імперіалізм переходить до політики фізичного та культурного знищення всього українського – від Валуєвського та Емського указу до голодомору та сучасної російсько-української війни.
Утвердження України та українськості передбачає не дискусію про спадщину, а ствердження власної, окремої ідентичності на своїй, автохтонній землі. Ментальний, культурний відрив України від Росії позбавляє останню фундаменту своєї державної ідеології, державності, власне історії. Російська нація й досі перебуває на етапі свого формування, позаяк спирається на чужі підмурки, що постійно вислизають з-під російської будови. В російській політичній ідеологемі немає місця для України не лише як окремої, суверенної держави, а й навіть суб’єкта російської імперії. У цій боротьбі може вижити лише хтось один.
Водночас Україна – ключ Росії до Європи. Вихід України з російського політичного та культурного простору відкидає Росію від Європи, в історичному плані позбавляє її статусу європейської країни. Відтак як дві з половиною тисячі років тому скити вступили у протистояння з перськими військами, так і сьогодні російсько-українська війна є протистоянням Заходу і Сходу – Європи та Азії. Без України інтереси Росії зосереджуються винятково в Азії, Москва втрачає статус великодержави, втрачає власне «минуле», а з ним і перспективи власного майбутнього.
Війна Росії проти України не почалася раптово чи неочікувано – у різних фазах і методах вона триває століття. У цій віковічній боротьбі українців за свою свободу, за право жити, власне – право бути українцями й криється секрет неминучої перемоги України над Росією. Як писав Олександр Довженко, що все ще чекає свого повернення на Батьківщину з московської неволі, «Немов цілі століття незламної упертості і бойових щедрот розкрилася раптом в Вернигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів і силу бойового запалу».
Дмитро Гордієнко,
кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; провідний науковий співробітник Національного заповідника «Софія Київська»
Читати в оригіналі: https://day.kyiv.ua/uk/blog/suspilstvo/ukrayina-yevropa-v-ogni