Директор Інституту, д.і.н. Г. В. Папакін
Війна, військові дії, тим більше такої великої напруги, що розпочалися 24 лютого 2022 р., створюють особливу ситуацію в сфері історико-культурної спадщини. Всі джерела з минулого нашої держави внаслідок брутальної агресії Російської Федерації опинилися під надзвичайною загрозою. Йдеться насамперед про фізичне нищення архівних документів. Повністю згорів архів СБУ в Чернігівській області. Під серйозною загрозою фонди ЦДНТА України, Держархівів Харківської та Чернігівської областей, Яку шкоду заподіяно джерельним скарбам у фактично знищених містах Маріуполі, Ірпені, Бучі, яка ситуація у Держархіві Херсонської області – точної інформації немає. Але, очевидно, що архівні документи принаймні в кількох областях стали жертвами війни. Під обстрілами – наукові бібліотеки, музейні зібрання повсюди, де ступила нога рашистського варвара.
Такими само жертвами російської агресії стали монументальні, архітектурні джерела нашого минулого: історичні споруди, храми різних конфесій, монастирі, сам історичний ландшафт давніх українських міст. Не можна байдуже дивитися на руїни Харкова, Чернігова, Маріуполя, понівечені пам’ятки архітектури, які колись були родзинками історико-культурної спадщини України. Лише за попередніми даними ЮНЕСКО станом на 31 березня повністю або частково пошкоджено 29 релігійних об’єктів, 16 історичних будівель, 4 музеї, 4 пам’ятки. Очевидно, насправді ця кількість значно більша.
Підлий ворог, що вдерся до нас, має тривалий досвід руйнування всього і всіх у Сирії, Афганістані, багатьох африканських країнах. І сьогодні він тут, у нас намагається вдосконалити свої навики вбивства не тільки людей, але й самої пам’яті про людську культуру, цивілізацію в різноманітних її формах. Він упевнений, що право на існування має лише його «цивілізаційний» проєкт. Це проєкт створення особливого населення, яке звикло жити у злиднях та бруді. Проте заздріть всьому світові, намагається нав’язати йому власні мізерні переконання. В основі їх – фальшиві уявлення про «російська першість» в усьому й повсюдно, «моральну» винятковість, що ставить її носія поза загальнолюдськими нормами права й етики, якась особлива «духовність», свій окремий цивілізаційний щлях. Насправді це все виливається у моральну вседозволеність, абсолютну душевну ницість, байдужість до всіх оточуючих, презирство до Заходу та Сходу. Оце і є ті «идейные скрепы», той «русский мир», який сучасна Росія намагається нав’язати оточуючим державам.
Задля того Росія готова нищити абсолютно все, що суперечить отим «скрепам», не вписується в «русский мир».
Війна, що триває зараз, є не тільки війною армій, технологій, зброї та вояків. Насамперед вона є війною світоглядів. І розпочалася вона фактично не 24 лютого 2022 р. Це – дата її останньої відкритої фази, період брутального військового вторгнення Росії на українську територію. Цьому передували інші, не завжди відкриті етапи. Лише з перспективи сьогодення їх можна адекватно оцінити. Початок її – грудень 1991 р., розпад СРСР, відновлення незалежності України, проголошення Російської Федерації прямим спадкоємцем СРСР. В абсолютно нелегітимний спосіб тоді новостворена російська держава привласнила все союзне надбання. Така «прихватизація» торкнулася повною мірою історико-культурної спадщини, зібраної (вкраденої) за часів СРСР та навіть раніше.
Пригадую, як ми працювали над міждержавною угодою про розподіл архівної спадщини, намагалися зафіксувати там зобов’язання Російської Федерації повернути загарбані архіви. Але змогли вийти лише на «нульовий варіант»: архіви залишаються там, де вони були на момент розпаду СРСР. Спробували закріпити там право пріоритетного користування такими викраденими фондами державам походження цих архівів. Проте угода так і не була ратифікована у Москві. Всі наші пропозиції, списки фондів та пам’яток українського походження в союзних (тепер уже російських) архівах просто відкидалися. В кращому випадку нам дозволяли щось з них копіювати.
На початку ХХІ ст. зі становлення і зміцненням путінської авторитарної системи, остаточним формуванням ідеології рашизму Росія почала висловлювати відкриті претензії на нашу територію, на нашу спадщину, заперечувати самому існуванню України як держави. Згадаємо, що Путін наголосив на цьому вже в мюнхенській промові 2007 р., назвавши розпад СРСР найбільшою геополітичною катастрофою ХХ ст. Він оголосив Росію державою з «більш ніж тисячолітньою історією», що завжди проводила незалежну зовнішню політику, і яка робитиме це надалі.
Відтоді було зроблено багато заяв про «велич Росії». Але з’ясувалося, що «велич» полягає виключно в придушенні і приниженні сусідніх держав. Йшлося про те, що Україна, як найбільша така сусідка, не може існувати як самостійна держава. Що росіяни й українці – один народ, що Україну штучно створили більшовики і т.п. 2014 р. від політичних заяв керівництво Росії перейшло до прямих агресивних дій зі захоплення Криму, спробувало створити якусь фейкову «Новороссию» на південному сході України. І вже 24 лютого цього року Росія перейшла до відкритої зухвалої агресії.
Мета нинішнього етапу війни – повна ліквідація України як самостійної держави, винищення нашого народу та його історичної пам’яті. Тому в планах загарбника – повна руйнація нашої історико-культурної спадщини. Адже в ній чітко зафіксовані саме існування українського народу, його споконвічне прагнення до вільного і самостійного життя, його державотворчі змагання впродовж довгих століть.
У такій ситуації на нас, джерелознавців та археографів, припадає великої ваги і відповідальності завдання. Ми маємо робити те, що можемо здійснити найкраще.
По-перше, поряд з військовою мобілізацією необхідна наукова джерельна й археографічна мобілізація. Нам украй потрібно позбавити росіян наших українських джерел. Тих писемних, культурних, сакральних джерел, які вивозилися впродовж століть. На нинішньому етапі – віртуально, тобто промаркувати їхню українську (руську) походження і приналежність. Відвоювати у нинішніх росіян наші літописи, рукописну книжкову спадщину, сакральне мистецтво Х–XIV ст. Тим виб’ємо з під ніг московських «однонародців» джерельний фундамент. Заборонимо їм твердити про «більш ніж тисячолітню Росію». Нехай досліджують історію своїх володимирських та ростовських князівств, що були побічними нащадками середньовічної Русі з центрами у Києві, Галичі та Львові.
Украй потрібно оприлюднювати джерела з історії української державності впродовж століть. Дуже потрібні оприлюднювати джерела з формування української ідентичності, починаючи середньовіччя та ранньомодерної доби. Адже вони свідчать, що український націєтворчий фундамент закладався ще з XIV–XVI ст. саме в європейській парадигмі. Тут стануть у нагоді вже розпочати археографічні серії «Архів української ранньомодерної держави», «Український дипломатарій. Універсали українських гетьманів», «Архів Коша Нової Запорозької Січі». Необхідно нарешті запустити видавничу серію «Кримський дипломатарій XIV–XVIІІ ст.», анонсовану ще 2014 р. Так зможемо розповісти всім про історію ще одного корінного народу України, його державність, культурні досягнення. Але це не все. Потрібно працювати над новими стратегічними археографічними темами, які б віддзеркалювали становлення української національної ідентичності. Наприклад: «Українська складова Великого князівства Литовського та Речі Посполитої» (назва умовна), документальне видання про внесок України у формування потужних центрально-східноєвропейських держав і місце в них України, можлива співпраця з Інститутом історії України НАН України. Також доцільно подумати над такою темою: «Українське шляхетство XVI–XVIII ст.» (ще більш умовна назва), збірник документів про цей стан у прив’язці до європейських традицій.
Нагальним завданням стає актуалізація творчої, наукової спадщини українських діячів ХІХ – початку ХХ ст. Як ніколи потрібні зараз палка публіцистика М. Драгоманова, В. Липинського, М. Міхновського, наукові дослідження Ф. Вовка, Б. Грінченка та ін. Стократ зростає злободенність видання академічного зібрання творів М. Грушевського, насамперед «Історії України-Руси». Адже саме він зламав «звичайну схему російської історії», відібрав у росіян середньовічну та ранньомодерну українську спадщину, і в такий спосіб заклав ідейне підґрунтя новітнім визвольним змаганням.
Повертаючись від давнини до сьогодення, вважаю, що серед нагальних завдань джерелознавців та археографів – ініціативне формування бази даних про поточні події, про війну в усіх її аспектах. Інформація про загиблих воїнів, їхні подвиги, жертовність мають бути збереженими. Свідчення очевидців, воїнів, переселенців, тих, хто пережив російську окупацію, бойові дії нині розкидані по соціальних мережах. Фейсбук, Інстаграм, Твіттер, Ютуб – неоціненні джерела історії сьогодення, повноцінний об’єкт сучасної польової археографії. Потрібно за умов нестабільності цифрового світу вже зараз формувати повноцінну джерельну базу нашого народного подвигу. Такий проєкт варто було започаткувати за допомогою архівістів усіх державних архівів. Збирання такої «усної історії» (хоча насправді там мають бути також щоденники, записи, відео свідчення) по гарячих слідах надає великі шанси створити вже сьогодні джерелознавчу базу майбутніх історичних досліджень про цей період російсько-української війни.
Завдання, що висуває сучасний момент перед джерелознавцями та археографами, є надзвичайно відповідальними. Так виглядає справа нашої професійності, нашої відповідальності, зрештою – нашого наукового внеску в перемогу над ворогом.
Слава Україні! Героям слава!