Коротка історична довідка про Чорнобиль та спогади про Чорнобильську катастрофу співробитниці Інституту д.і.н. Преловської Ірини Миколаївни, яка мешкала в той час у місті Чорнобиль.
Місто Чорнобиль після 26 квітня 1986 р. стало символом міста, яке було знищене внаслідок техногенної катастрофи на Чорнобильській атомній станції.
Місто Чорнобиль відоме з часів часів Київської Русі згідно текстам стародавніх українських літописів. Ім’я міста Чорнобиль, цілком імовірно, могло утворитися від слова “чорнобильник” – так у народі називали полин. Однак варто звернути увагу, що в Іпатіївському літописі згадується і про місто Стрежеве. Згадка датується 1127 роком. Справа в тому, що Стрежев, його дитинець, розташований трохи вище (у 2-х верстах на північ, на горі) від Чорнобиля по правому березі річки Прип’ять, в урочищі, яке, за спогадами старожилів, до останнього часу називається тим самим ім’ям.
Розташування Чорнобиля щодо великих міст і поселень того періоду історії Київської Русі, його віддаленість від них, лісиста, болотиста місцевість, покрита значною кількістю малих і великих річок, дозволило місту, невдовзі після захоплення татарськими полчищами, відродитися. У хроніці Мацея Стрийковського можна прочитати про воєводу хана Батия －Кайдана, який, почувши, що Жмудський князь Ердзівілл опанував розореним Батиєм князівствами Новогрудським, Підляським, Брестським, Дрогічним та ін., послав до нього своїх баскаків і сам. Ердзівілл відмовив у виплаті данини, а пішов із зібраним ним російськими, есмуйдськими та литовськими військами до Кайдана на зустріч. Супротивники зійшлися на тому місці, де Прип’ять впадає у Дніпро. Під прикриттям лісів Ердзівілл несподівано напав на татар та розбив їх. Це була перша перемога Литви над татарами у першій половині XIII ст.
Кордони Київської держави були опоясані укріпленими пунктами, тобто попереду мирних поселень висунуто “замки”. Наявність замків на той час ще не означала міцного заселення територій, що прилягають до них. Навколо замків були пустельні степи, якими могли рухатися, хоч і з мінімальною свободою, групи кочівників. До таких міст належали Київ, Житомир, Овруч, Чорнобиль, Канів, Остер, Любеч та низка південних міст степової зони України.
За існуючими джерелами у період з 1473 по 1482 рр. Чорнобильський замок було зруйновано. У статутній грамоті Литовський король Сигізмунд I, 8 грудня 1507 р. наказав, щоб у Чорнобилі, як у прикордонному місті “люди церковні, князівські та панські відбували тижні” – несли стражну службу. У 1523 р. Сигізмунд I жалував грамоту київському землянину Дмитру Івашенцовичу на Чорнобильський замок: “іж він той замок своїми теж лідьями робив”. Король дав цей замок Івашенцовичу під час правління на 2 роки, після того як ним володіли Михайло Панша та Криштоф Кмітич. Саме вони і вважаються власниками Чорнобиля (“тримання” – період володіння Чорнобильським замком, згідно із заздалегідь обумовленими умовами від одного до двох років). Таким чином, можна встановити, що період першого “державиця” Чорнобильського замку належить до 1521 року. З того часу прийнято вважати і створення Чорнобильського повіту. У литовський період розподіл землі на повіти зумовлювався потребами замкової служби. З появою замків до них починали «приписувати» навколишні села та селища.
Особливе місце у житті Чорнобиля та його мешканців грала Прип’ять, яку можна було назвати годівницею. Через низьку родючість ґрунтів жителі змушені були на судах, плотах заробляти собі на хліб. У 1526 р. Сигізмунд I адресував грамоту всім київським боярам, в якій надавав можливість володіти Чорнобильським замком на відомих умовах “… а ви могли той замок тримати по році, а інші по два данини наше”. Виходячи зі змісту цієї грамоти, можна зробити однозначний висновок, що ніхто інший, а лише київські люди піклувалися про оборону своїх земель і, що будівництво Чорнобильського замку здійснювалося саме київськими боярами за їхній же рахунок, бо в грамоті сказано “що єсьмо дозволяли вам замок у Чорнобилі збудувати вашим накладом”.
Першу характеристику Чорнобильського замку датовано 1552 р. Саме в цей період беруть початок так звані “люстрації”, тобто описи державного майна або фінансових і військових цілей. Розташовувався він у гирлі річки Уші, при її впадінні в Прип’ять. Обнесений зі степового боку, замок був збудований із соснових колод.
В очах литовського уряду Чорнобильський замок не мав великого стратегічного значення, і через це постачання йому в озброєнні були незначні. 1552 р. в Чорнобилі було 196 будинків. Населення налічувало 1372 особи, з них 63 бояри та їхні сім’ї, 1160 – міщани. Поселення довкола замку називалося місцем (містом). Подібно до замку воно також було оточене укріпленням – острогом (тобто валом, на якому встановлено огорожу з дубових кіл з необхідною кількістю воріт).
1562 р. польський король Сигізмунд Август надав Чорнобильський замок у довічне користування Скуміну Львовичу Тишкевичу. Обурені київські бояри зажадали повернути стару форму володіння замком. Цей вид правління було відновлено лише після смерті Тишкевича (похований у Києво-Печерській лаврі), але лише на 4 роки. Вже 10 липня 1568 р. Сигізмунд Август видав грамоту, що підтверджує землянам Богдановичам – Круневичам право на володіння селами: Водовичами та Олексичами, в обмін на їхні маєтки, що лежать на околиці Чорнобиля. З цього періоду Чорнобильське правління з боку власника стає вічним та успадкованим. Із запровадженням такої форми володіння Чорнобиль припиняє своє існування як повіт.
Вже 1569 р. постановою Люблінського сейму “Чорнобильський повіт інкорпорований до Київського староства”. Цього ж року підписанням Люблінської унії між Литвою та Польщею Київські землі відходять під володіння Польщі, чим закінчується Литовський період історії. З прийняттям політичної унії 1569 р. відкрилася можливість широкого розселення народів у пустельні землі півночі та півдня України.
У 1660 р. у Чорнобилі було засновано домініканський монастир, при якому відкрито школу з метою звернути православне населення у папську віру. У 1649-1650 pp. у Чорнобилі було розквартовано литовські війська на чолі з Лукою-Яном Сапегою. Навесні 1651 р. 2 тисячі повстанців на чолі з М. Поповичем вигнали ворожі війська з містечка. Незабаром до Чорнобиля вступив Київський полк повстанської армії Богдана Хмельницького під командуванням О. Ждановича. У травні цього ж року під Чорнобилем відбулася велика битва між польсько-литовськими військами та козацьким полком Семена Гаркуші, який просувався від Овруча до Чорнобиля на з’єднання з Київським полком. Він увінчався перемогою козаків. Але вже за місяць під натиском армії Радзивіла, яка рухалася на Київ, полк О. Ждановича був змушений залишити Чорнобиль. З часу організації польським королем резиденції польсько-козацького гетьмана у Димері (першим був Брацлавський полковник Гоголь – у 1676 р.), прилеглі місцевості мали постачати контингент козаків для боротьби з Москвою та Туреччиною. Чорнобиль лежав майже в центрі польсько-козачої території і багаторазово зазнавав руйнівних козацьких постоїв. Наявний запис губернатора Чорнобиля Івана Юрійовича Скорульського (датований 1685 роком) говорить, що полковник Криштоф Лончинський розташувався в Чорнобилі з табором “… а інші їли, пили, а своїм коням наказували давати корм у надмірності, потім перед виступом непроше». Сапеги володіли Чорнобилем впродовж XVII століття.
Після смерті Луки-Яна Сапеги Чорнобильське староство переходить до його сина Казимира – Павла, далі онука – Яна Фрідріха – Канцлера Литовського, який помер без потомства. По праву спадщини Чорнобильське староство переходить до сестри Яна Фрідріха Сапеги – Сесилії, яка була одружена з шляхтичем Яном Карлом Ходкевичем. Від Яна Ходкевича місто успадковується його сином – Адамом-Тадеушем Ходкевичем – воєводою Брестським, а потім його онуком Яном-Миколаєм Ходкевичем. Незважаючи на те, що історія Чорнобиля середини XVIII століття пронизана полум’ям народного повстання, у цей же період відбувається культурний та економічний розквіт містечка. Особливо швидкого розвитку Чорнобиль досягає за часів Яна-Микола Ходкевича (який був генеральним старостою князівства Жмуйдського, полковником військ п’ятигірських, а згодом генерал-лейтенантом російських військ).
До 1764 р. в Чорнобилі налічувалося 40 єврейських та 100 селянських будинків. У другій половині XVIII ст. у Чорнобилі розвивалися дрібні промисли, торгівля. Тут були відкриті цехи кравців, бондарів тощо. Ходкевичі, прагнучи збільшити прибутки, дозволяли ремісникам самим збувати свої товари. У місті проводилися великі ярмарки. З Чорнобиля до Києва, Кременчука та інших міст Наддніпрянщини вивозили ліс, дьоготь, смолу. Одночасно посилювалася експлуатація селян та ремісників. З 1772 р. мешканці містечка під час жнив відбували вже тижневий обов’язок.
Відповідно до актів Радомишльської консисторії, 1749 р. було ухвалено рішення про будівництво в Чорнобилі першої православної церкви. Нею стала Іллінська церква, будівництво якої закінчилося 1779 р.. Церква займала площу 52 десятини і була великим землевласником. До неї було приписано більшість поміщицьких селян, що у містечку, і навіть села Залісся, Гепоновичі і Запілля. Вона була дерев’яною і під час пожежі 1873 р. згоріла. На будівництво нині існуючої кам’яної Іллінської церкви, освяченої в 1878 р., скарбницею було відпущено 80 тис. рублів.
У Чорнобилі було ще 2 православні церкви – Миколаївська та Богородицька, але у 1849 р. вони згоріли. Миколаївська церква була відновлена та освячена у 1858 р. Римсько-Латинська церква в ім’я Успіння Пресвятої-Богородиці (Богородицька церква) була побудована в 1600 р. Лукою Сапегою як домініканський монастир, яким вважалася до 1832 р., коли була перетворена на православну парафіяльну. У її кам’яних льохах покоїлися деякі члени родини Сапегів та Ходкевичів. Тривалий час на її місці так і залишалося згарище. Богородицьку церкву передбачалося перенести до с. Опачичі.
У 1775 р. в Чорнобилі засновано поселення розкольників – вихідців зі Стародуб’я (Стародуб’я – місцевість у Чернігівській області. У 70-х роках тут створюється колонія московських старообрядців). Вони, гнані Російською православною церквою, поселяються як у самому Чорнобилі, так і в сусідніх селах Красилівці та Замошшя. Найбільші поселення старообрядців в Україні були у Київській губернії – у містечках Смілі Канівського повіту та Чорнобилі – Радомишльського повіту. Розкольники на березі Прип’яті до 1852 р. мали свою церкву в ім’я св. Пилипа – митрополита Московського, за якої існував чоловічий монастир. Однак розмиття Прип’ятського берега змусило перенести церкву на нове місце, а повторне обвалення берега призвело до того, що її розібрали. Цінний та придатний будівельний матеріал використали при відновленні Миколаївської церкви, а ікони передані до Іллінської церкви. Поселення розкольників у районі Чорнобиля послужило значним поштовхом у підвищенні культури землеробства, розвитку містобудування і т. п. Поселившись у Чорнобилі, вони проявили себе як народ працьовитий, чесний, тверезий, який любить чистоту і порядок не тільки у своєму будинку, дворі, сімействі, а й у місті. Будинки вони будували меншими за розмірами порівняно з іншими, але помітно охайнішими і навіть витонченішими. Орендуючи значну частину земель, розкольники виявили себе відмінними садівниками. На присадибних ділянках та орендованій землі вони з успіхом вирощували картоплю, цибулю, капусту, огірки, соняшник, із садових культур навіть абрикосами та персиками торгували у Києві. Наслідуючи їх та інші стани, що проживають у Чорнобилі, зайнялися садівництвом та городництвом.
Хасидизм та Чорнобиль. Існуючі торгові вільності, зосередження торгових шляхів у Чорнобилі та його околицях залучають у ці землі євреїв. У період, що відноситься; до першої люстрації Чорнобиля у 1552 р., на території міста та околиць не проживало жодної єврейської родини. Вже за даними 1765 р. їх у Чорнобилі налічується 696, у 1847 – 3482 особи, а до 1897 р. Чорнобильська єврейська громада налічувала 5526 осіб. Єврейське населення; займалося, зазвичай, торгівлею, різними ремеслами, лихварством, візництвом, наймалося прислугою, вело інші промисли, не пов’язані із землеробством. У Радомишльському повіті євреям належало лише 5,3% орної землі. Це обумовлено не тільки і не стільки небажанням єврейського населення обробляти землю, скільки низкою перешкод, які створював російський імператорський уряд на їхньому шляху до осілості та землеробства. Так, законом від 3 травня 1882 р. євреям заборонялося давати в оренду землю з комерційною чи сільськогосподарською метою у містах та містечках риси єврейської осілості. Чорнобиль споконвічно вважався резиденцією родини Чорнобильських цадиків, служителів хасидизму. Прізвище Чорнобильських цадиків бере свій початок від Менахема-Нахума Чорнобильського (помер у 1798 р., похований у Чорнобилі. У 1990 р. його могила була облаштована, на місці поховань збудовано два мавзолеї). Він відомий як учень Ізраїлю Бешта – основоположника хасидизму. Слава про подвижницьке життя Менахема-Нахума приваблювала до Чорнобиля єврейські маси з усієї України та Польщі.
До кінця панування Ходкевичів до їхнього Чорнобильського маєтку входили, крім містечка села Запілля, Залісся, Янів, Гапоновичі, Черевач, Новосілки, Ямпіль, Нагірці, Копачі, Карпилівка, Червоне, Крива гора, Корогод, Жолнерівка, Роз’їжджів, Глинне. Маєток містив 9432 десятини орної землі, 11,066 десятин лісів, “… крім незручностей, кількість якої невідомо”.
З насильницьким приєднанням Правобережної України та Росії у 1793 р. Чорнобиль увійшов до складу Радомишльського повіту Київської губернії як заштатне містечко. У період Вітчизняної війни 1812 р. у зв’язку з загрозою наступу французької армії на Київ Чорнобиль був значно зміцнений.
У першій половині ХІХ ст. у Чорнобилі виникають невеликі підприємства. У 1845 р. шкіряний і два заводи з виробництва свічок випускали продукцію у сумі понад 2 тис. рублів. 1830 р. в містечку засновано перший медичний заклад – невелика аптека. За 25 років відкрилася парафіяльна школа. Вчителем був диякон. Він навчав дітей у власній оселі, бо шкільних приміщень не було.
Описуючи економічні здобутки Київської губернії середини ХІХ ст. губернатор Київської губернії Іван Фундуклей наводить такі дані: у 1859 р. з Чорнобиля на Київ за 12 днів пішло 20 плотів (10% всього річного сплаву р. Дніпро та її приток). Лісової смоли з Чорнобиля відпускається щороку 4500 бочок у сумі 175 тис. срібних рублів. “У числі плотів і суден з лісовими вантажами багато хто відправлений з пристаней Київської губернії та переважно з річок Радомишльського повіту…, найбільше з Чорнобильської пристані”.
Насельники Чорнобильщини вирощували великі врожаї цибулі, яку у Києві щорічно продавали до 28 тис. пудів. Після реформи кріпосного права у 1861 р., 1270 десятин кращої землі залишилися у поміщиків. Земельні наділи (1928 десятин) за великий викуп отримали 206 селян із 736, або 27 відсотків. Безземельні селяни змушені були батрачити чи шукати інші заробітки.
У 1870 рр. в Чорнобилі, крім раніше зазначених 3-х заводів, товарну продукцію виробляли 105 ремісників, сім разів на рік збирався ярмарок. Найбільше значення у господарському плані міста мала пристань. Її вантажообіг із 1859 по 1905 рр. збільшився більш ніж 13 разів.
З опису Чорнобиля середини XIX століття: “… Зовнішнє благоустрій міста виражається лише прямими, широкими і регулярними вулицями, що перетинаються під прямими кутами у центрі, перед головною єврейською синагогою, поблизу міщанської управи… Само собою зрозуміло, що про освітлення тут вулиць не тільки газове, а й сальне ще не скоро настане час навіть думати…”.
1890 р. відкрилася двокласна школа на 60 учнів. Зміст та повне забезпечення її проводилося за рахунок батьків учнів. На той час у Чорнобилі було будинків: селянських –320, розкольників –120, єврейських – 378, шинків (питних закладів) – до 50. Але вже на рубежі XIX і XX ст. у Чорнобилі проживало 16740 осіб і налічувалося понад 2000 дворів.
Із загальної кількості 3861 десятин землі 1726 належало поміщикам, 120 – церкві, 2015 – селянським господарствам. Віддаленість цих місць від центру, значна кількість порожніх земель, незручностей, лісів, пасовищ, їхня дешевизна приваблювала сюди значну кількість переселенців. За статистичними даними 1905 р. у Радомишльському повіті ціна однієї десятини землі становила 76 рублів, тоді як у середньому у Київській губернії – 201 рубль. Це створило можливість виникнення та розвитку у повіті великих селянських господарств. Майже 40% лугів Київської губернії знаходилося у Радомишльському повіті. У цей період із кожної десятини збиралося 119,9 пудів сіна.
У самому Чорнобилі основну роль грає пристань. У 1905 році з Чорнобиля по Прип’яті відправлено 33 судна з товарами та 37 плотів (із 40 сплавлених по Прип’яті).
У 1908 р. міщанин Непах-Мовша Шоломов Ковенський отримав дозвіл на будівництво у Чорнобилі миловарного заводу. Брати Іван та Федір Мареки 17 вересня 1909 р. за рішенням Київського Губернського Правління № 338 отримали дозвіл на будівництво в Чорнобилі “Кам’яного парового борошномельного млина з механічною майстернею та плавильною піччю”. Надалі це підприємство переросло в чавуноливарний завод, який у 1913 р. у братів Мареків відкупили Нухім-Мордка Аврумов Дітятковський та Бенціон Шоломов Гальперін.
Історичне минуле Чорнобиля вивчалося окремими дослідниками, хоча жодної з цілісних робіт із цього питання немає. На жаль, дуже рідкісними були й розкопки в історичних місцях та давніх похованнях. Так, дорогою на Корогод, за дві версти від Чорнобиля знаходиться Татарська криниця. За переказами татари поховали у ньому великі скарби. Обстеження колодязів, які були проведені у 1815 р., великих результатів не дали.
У місті Чорнобиль, так і на околицях знаходиться багато стародавніх курганів та могил. Згадується низка випадків, коли внаслідок розливів Прип’яті на її берегах відкривалися найдавніші печери. У березні 1913 р. до Чорнобиля для вивчення таких печер приїжджала експедиція організована Київським Товариством Охорони Пам’яток Старовини та Мистецтва, спільно з Київським відділом Імператорського Російського Військово-Історичного Товариства. Дослідник С.П. Вельмін склав низку карт печер та городищ. Водночас, як уже було сказано, належної уваги до питання історії Чорнобиля не приділялося. До революції навіть плану чи карти Чорнобиля, як містечка, не складалося.
2 лютого 1918 р. в Чорнобилі було створено ревком. У цей час почав працювати і партійний комітет Чорнобиля. На початку березня 1918 р. у місто увійшли німецькі війська. Після звільнення Чорнобиля відновив роботу ревком міста, який передав у березні 1919 р. свою владу обраній міській Раді робітників, селянських та червоноармійських депутатів.
15 квітня 1919 р. до міста увійшов загін Струка, але російська більшовицька держава направила до Чорнобиля частини Червоної Армії та кораблі Дніпровської військової флотилії. Після багатоденних боїв, на початку травня основну частину вояків під проводом Струка було знищено. Під час боїв особливо відзначилися командири бронекатерів “Вірний”, “Самуїл” та “Кур’єр”. За мужність, виявлену у боях, вони отримали подяку від командувача флотилією О.В. Полупанова, ім’ям якого після Другої Світової війни було названо одну з центральних вулиць міста.
1919 р. Чорнобиль стає центром повіту. Коли на початку вересня 1919 р. його захопили денікінці, повітові організації змушені були піти в підпілля, і організувати партизанський рух. Наприкінці квітня 1920 р. в районі Чорнобиля розгорнулися бої частин Червоної Армії, Дніпровської військової флотилії з білополяками, після чого Чорнобиль був зайнятий білогвардійцями. 12 червня 1920 р. частини 12-ї армії увійшли до Чорнобиля.
У 1921 р. було запущено в роботу майстерні з ремонту пароплавів, в яких працювали понад 200 робітників. Почали випускати продукцію промислові підприємства. У 1922 р. селяни заснували два товариства з колективної обробки землі. У 1921 р. в місті організовано дитбудинок, будинок підлітків.
У 1920-1922 рр. почали працювати лікарня, амбулаторія, аптека, а 1924 р. – дитяча консультація, діти навчалися у 2-х семирічних школах, широкого поширення набули гуртки та школи з ліквідації неписьменності.
У 1923 р. Чорнобиль стає центром однойменного району та селищем міського типу.
1925 р. відновлення народного господарства Чорнобиля, зруйнованого громадянською війною, було завершено. У місті проживало 8 952 особи, налічувалося 1 617 дворів. Серед промислових підприємств були: чавуноливарний, лісопильний, цегельний та 15 шкіряних (кустарних) заводів, більшість з яких на той час не діяли. На всіх підприємствах налічувалося до 200 робітників. У підпорядкуванні міського комунального господарства знаходилися водопровід, електростанція, бійня з пропускною спроможністю до 5000 голів на рік, пожежна команда зі штатом 7 осіб.
До кінця 1926 р. в районі налічувалося 9025 селянських господарств, які мали у своєму розпорядженні 61 119 десятин землі. Серед робочої худоби в господарствах налічувалося 4 134 волів, 3 070 коней, 9 212 корів, 1 205 селянських господарств не мало в своєму розпорядженні робочої худоби. На той час у районі вже було створено 6 колективних господарств, у яких об’єднувалися 86 сімей. Колгоспи мали 843 десятини землі та 30 голів робочої худоби. Одне товариство із загальної обробки землі об’єднувало 18 господарств, а товариство із заготівлі молока – 43 господарства. У 15 трудових та кустарних артілях району працювало 276 осіб. Серед артілей – 11 займалися лісорозробкою, 3 – шкіряними та 1 пошивними роботами. 1932 р. на базі ремонтних майстерень створено судноремонтний завод, який обслуговував Дніпровське пароплавство. Почали працювати нові підприємства, реконструйовано та розширено чавуноливарний завод (1934) та маслозавод (1932), райпромпищекомбінат (1932), цегельний завод (1929).
Після закінчення Другої Світової війни місто було відновлене, працювали вищеперераховані підприємства. У центрі міста було побудовано Будинок культури, поруч з ним стояв пам’ятник В. І. Леніну, а навпроти у двоповерховому бідинку знаходились районний комітет партії і районний комітет комсомолу.
У місті було три загальноосвітні школи (школа №1 з українською мовою навчання, школа № 2 з російською мовою навчання та школа-інтернат з українською і російською мовами навчання), дитяча музична школа та дитяча спортивна школа. Існував проект створення краєзнавчого музею в невеликій хаті на розі вулиць Леніна і Радянської, який намагалася втілити в життя вчителька історії з школи-інтернату Анастасія Михайлівна Супрун, але цей музей так і не було створено. Працював міський архів, Будинок піонерів, редакція і типографія газети “Прапор Перемоги”, кінотеатр “Україна” тощо.
Все це мирне радянське життя припинилось у суботу 26 квітня 1986 р. Цілий день містом ширилися тільки чутки про якийсь вибух на атомній станці. Ситуація погіршувалася тим, що нічна зміна інженерів і робітників, які проживали в Чорнобилі і на роботу на АЕС до міста Прип’ять їх відвозив спеціальний автобус, не повернулася додому. Всі ці працівники повернулися тільки наступної доби, серед яких був і мій вітчим Преловський Микола Акінгінович, начальник насосного цеху першого енергоблоку Чорнобильської АЕС.
У місті почали вирувати чутки, містяни сиділи вдома, якщо була можливість. Десь на третій день напруженого очікування, після того як в неділю 27 квітня 1986 р. чорнобиляни вийшли дивитися як довжелезна ланка автобусів, які зняли з усіх рейсів, рухалася з Прип’яті через Чорнобиль в сторону Києва. Це евакуювали жителів міста Прип’ять, в основному жінок з дітьми, сказавши їм прихопити вжиткові речі і запас харчів на 3 дні. Більше до своїх прип’ятських квартир ці люди не повернулися, залишивши там тварин, кімнатні рослини та ін. У Чорнобилі наступного дня люди оточили другого секретаря райкому партії В. Мерненка із запитаннями що робити і чи можна виїхати з міста. Той відповів, що будь-який несанкціонований виїзд і залишення місця роботи буде прирівняно до дезертирства з відповідним записом до трудової книжки.
Я тоді працювала старшою піонервожатою в Чорнобильській школі-інтернаті і вже мала трудову книжку. Коли мій вітчим сказав, щоб я збирала речі і він відвезе мене до моєї тітки в Мінську область, я йому відповіла, що мою трудову книжку можуть зіпсувати відовідним записом, на що він порадив рятуватися і згодом, за потреби, завести нову трудову книжку. Згодом все обійшлося, я поступила на історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка і це був останній радянський випуск цього факультету в червні 1991 р.
