24-го липня виповнилося 70 років Володимирові Кравченку. Майже все його наукове життя пов’язано в Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАНУ. І є він одним з найбільших його патріотів. І то не дивно, бо відноситься він до тих 12 «апостолів», які першими прийшли працювати тоді ще в Археографічну комісію. Шлях до археографічної науки Володимира Миколайовича лежав через Центральний державний історичний архів на Солом’янці, куди потрапив у перші роки 1980-х зі школи. Там він здобув ази археографічної науки, там почав копіювати документи нашої ранньомодерної доби. Там залюбився у те пізнє волинське середньовіччя, як колись полтавець (сьогодні б був лівобережний черкасець) Орест Левицький. І одного і другого вабив чар актових джерел – волинських ґродських судових книг другої половини ХVІ – початку ХVІІ ст. В Україні людей, які так багато оприлюднили такого матеріалу, як Володимир Миколайович, знайдеться не багато. А копіїст він неперевершений, блискучий. Умів побачити і передати усі нюанси тексту. Знаючи, що документ, копійований Кравченком, можна не сумніватися в його цілковитій відповідності оригіналу. І ці його якості знали дослідники-титани. На початку 1990-х до Кравченка через Г. Боряка звернулася Патріція Кеннеді Ґрімстед прочитати староукраїнські джерела в Архіві Ґлувному акт давніх (АҐАД) у Варшаві. Він завжди був відкритий до колег-джерелознавців. Знаючи чиїсь наукові інтереси, він ділився знахідками з Володимиром Александровичем і Андрієм Зайцем зі Львова і десятками інших людей. Працюючи в читальному залі ЦДІА намагався прийти на допомогу усім дослідникам, які такої допомоги потребували.
Народився пан Володимир в Києві і прожив в районі КПІ усе своє життя, на вулиці Маріїнській (колись Ванди Василевської, у Піщаного завулка) Але серцем він прикипів до місць народження батьків, приірпінських сіл Княжич і Луки, в останнім покоїться прах його славних тата і мами. Український Йордан – Ірпінь завжди вабив і зроджував думку про тисячолітню історію українських пращурів від Княжич до літописного Білгороду. Звідси мабуть і любов його до археології, до розкопок біля Новгород-Сіверського і Кеніґсберґу, на які їздив вже отримавши освіту в педагогічному університеті (тоді ще інституті) Драгоманова ще у середині 1980-х.
Але знайшов себе науково коло архівних джерел. У пам’яті зринає замислене чоло Кравченка над величезними актовими книжками, оправленими шкірою з важезним і грубим папером. Що ж встиг Володимир Миколайович зробити в нашій українській археографії, яку у ХІХ ст. представляли незрівняні світочі Київської археографічної комісії: Микола Іванишев, Володимир Антонович, Іван Каманін. Це збірники документів про часи, які перестали видавати від тоталітарних сталінських часів. Вікопомною стала його «Торгівля на Україні. ХІV-ХVІІ століття. Волинь і Наддніпрянщина» (Київ: «Наукова Думка», 1990, 404 с.). Передмову писав мало знаючий контекст М. Котляр, коментарі – Н. Яковенко, а увесь огром джерел підготував ще тоді 34 річний Володимир Миколайович. Пригадую, як Володя для збільшення накладу заповнював поштові карточки на усі згадані в книзі села. Як тішився, коли сільрада замовляла цю книжку. І наклад був грандіозний – аж 1000 примірників.
За рік, у 1991 р. в тій таки «Науковій думці» вийшов збірник «Книга підкоморського суду (1584-1644)» (344 с.), в якому В.Кравченко брав участь як один з упорядників. Поруч були Г. Боряк, Т. Люта, Л. Гісцова, Г. Сергійчук, В. Страшко, Н. Яковенко, В. Німчук з інституту мовознавства.
Визначний історик мистецтва – Володимир Александрович називає при зустірчі Кравченка – «Софоновичем-Кравченко». І в цьому є глибинний сенс. Той звірив і звів на одне сім версій «Хроніки Софоновича». Передмовою служила дисертація Юрія Мицика про це джерело. Книга називалася «Феодосій Софонович. Хроніка з літописців» (К.: «Наукова думка», 332 с. великого формату). Далі була «Литовська метрика. Книга 561: ревізії українських замків 1545 року» (Київ, 2005, 599 с.). Мабуть найцінніше джерело з історії українських замків.
Володимир Миколайович був величезним симпатиком «Українського археографічного щорічника» нашого інституту. І це шанував його головний редактор Ярослав Федорук. Який без матеріалу Кравченка не видавав щорічник у друк. Чекав до останнього. Бо таким останнім часто бував Кравченко. Його публікації джерел в УАЩ є розсипами справжніх архівних знахідок: «Документи кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. до історії волинського містечка Литовежа і його замку» (більше 40 ст., 2018), «Інвентар Луцького замку і староства 1622 року» (2019). Були публікації про будинок ратуші у Володимирі, про рідне село В. Липинського Затурці в ХVІ-ХVІІ ст. (то вже у місцевому виданні)
Хата Кравченка заповнена різними «заготовками» – карточками по різним темам. На жаль він не видав джерел про добування поташу у ХVІІ ст. Сподівався на доньку, але вона обрала свій інтерес для наукової роботи. Він би міг більше зробити, якби люди інституту, маючи менеджерські здібності могли шукати кошти під теми, близькі йому за інтересом.
Володимир Миколайович надзвичайної скромності людина. Він так і не захистив дисертацій, бо був надзвичайно вимогливим до своєї праці. Сумнівався, не любив генералізації, широких висновків, якщо вони не спираються на джерела. Він йшов проти течії, коли молоді дослідники, не зробивши ще нічого в науці, поспішають із цими захистами. Коли кар’єрні міркування стоять над наукою.
Дорогий Володимире Миколайовичу! Здоров’я Вам для подальшої роботи над архівним джерелом, нових публікацій, відкриттів. Натхнення і позитивного сприйняття оточуючого, попри невеселі реалії московської війни проти України.
Підготував І. Гирич