Сьогодні, у середу 17 січня 2018 року, був другий день пікетування Президії НАН України. Дехто з учасників подій дня вчорашнього перемерз і не прийшов, але були нові люди з інших академічних установ. Основу мітингу знов склали співробітники Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Загалом людей було приблизно стільки ж, включаючи невелику групу підтримки від партії “Національний корпус”.

Здавалося, все найцікавіше було вчора, але основні події, як не дивно, відбулися саме сьогодні. Хто пропустив – нехай нарікає на свою непередбачливість 🙂

Публікуємо фотозвіт про цю подію:

Як і у вівторок, починаємо сходитися на 13.30.

Дмитро Семко, Юрій Черченко і Олександр Маврін.

Дмитро Бурім і Валерій Старков.

Тетяна Котенко, Ярослав Федорук, Тарас Чухліб, Георгій Папакін і Іван Синяк.

Юрій Черченко, Валентина Піскун, Олександр Маврін, Інна Старовойтенко, Варвара Шульга і Дмитро Гордієнко.

Тетяна Себта і Любов Свирська.

Іван Дивний і Інна Тарасенко.

Люди підтягнулися.

Юрій Мицик (праворуч).

Любов Свирська, Ірина Мельник і Наталя Старченко.

Валерій Старков, Дмитро Бурім, Дмитро Семко і Інна Тарасенко.

Людмила Кузьменко, Інна Старовойтенко і Варвара Шульга.

Валерій Старков і Володимир Левикін.

Георгій Папакін і Олександр Маврін.

У внутрішніх коридорах будинку Президії, як кажуть очевидці, було повно звичайної поліції, а до нас приставили наряд поліції комунікації. Це ті, хто повинен був умовляти нас не переходити межу. Побоюються, значить поважають… 🙂

Мітинг розпочав Віктор Брехуненко, нагадавши про основні події дня вчорашнього.

За ним виступила Валентина Піскун, окресливши наші загальні перспективи в умовах такого непрозорого і несправдливого керівництва академічною наукою в Україні.

Дмитро Гордієнко цю лінію продовжив.

Олександр Алфьоров наголосив на архаїчності нашої дорогої Президії і її шкідливості для розвитку науки в Україні.

Арсен Зінченко говорив про те саме. Під час його виступу до мітингу приєднався заступник міністра освіти і науки Максим Стріха, якому судилося виступити мимовільним каталізатором наступних подій.

Максим Стріха для початку вступив у перепалку з Арсеном Зінченком, а потім почав закликати присутніх до конструктивного діалогу з шановними академіками, які “в більшості дуже достойні люди”. На конкретні запитання з натовпу про непрозорий розподіл фінансування і т. д., з приводу чого всі, власне, й зібралися, слідували відверті “з’їзжання з теми” в дусі “це не моє питання”. Але академіки хороші, вважає п. Стріха, треба не чіплятися до них з “низькими” придирками щодо грошей, а розійтися і почати писати концепції розвитку науки в Україні.

Віктор Брехуненко висловив загальну думку присутніх, зауваживши п. Стрісі, що зарплата це не примха, а те, з чого ми всі живемо і ще й намагаємося розвивати науку. Якщо урядовець цього не усвідомлює, то небагато варті його поради.

Як і вчора, пікетувальники зайшли у хол головного входу будинку Президії і біля години чекали там закінчення засідання. А потім сталася несподіванка: збентежений своїм невдалим виступом на мітингу, Максим Стріха вирішив продовжити “миротворчу місію” і умовив спуститися до протестуючих двох “небожителів”, віце-президентів НАН України – голову Секції суспільних і гуманітарних наук академіка Сергія Пирожкова та розпорядника коштів НАНУ академіка Анатолія Загороднього.

п. Стрісі чомусь здалося, що присутні вже вичерпали свій протестний запал, тож він знов почав усіх умовляти “проявити велику повагу до наших шановних керівників НАН і бути вдячними за те, що вони погодилися (!!!) до нас спуститися”. Ох, дарма він це зробив… Народ почав закипати (поки що мовчки).

Виступ Сергія Пирожкова викликав першу хвилю обурення. Не приховуючи зверхності, достойник вирішив знов пройтися по пунктах наших вимог і пояснити, чому все це дурниці і нам слід вигнати бодай половину науковців, а не турбувати дарма Президію. Люди почали кричати, повертати Пирожкова до теми неповного фінансування, але той вперто гнув свою лінію. Стріха знов чомусь вирішив, що його панегірики Президії всіх заспокоять, чому й отримав негайну і дуууже голосну обструкцію від присутніх.

Пирожкову буквально в очі говорилося все, що написано в документах, де пояснювалася мета пікетування. Від себе люди додавали (і також вголос і прямо в очі), що він і вся їхня елітарна команда – ніякі не захисники науки, а банальні злодії і непогано живуть за наш рахунок. Тож “жаліти” нас не треба, бо нікому вже не віриться в їхню щирість.

Анатолій Загородній також пробував розводитися про боротьбу за фінансування науки і “допомогу молодим науковцям”, але теж отримав шквал обурення від тих самих науковців. Загалом, склалося враження, що академіки чи не вперше стикнулися з реальним науковим загалом і чи не вперше почули, НАСКІЛЬКИ їх, м’яко кажучи, не люблять. Обидва “напівбоги” стояли відверто безрадісні і сполотнілі. Виявилося, що Майдан буває не лише на Майдані незалежності, але може прийти і в їхні теплі кабінети.

Дружне, хоча і спонтанне скандування “Ганьба!” відбулося лише одного разу – коли слово взяв голова академічної профспілки Анатолій Широков і почав, не гірше за Стріху, закликати вклонитися мудрим академікам за їхню невтомну турботу і не піднімати питання фінансування, а бути вдячними за те, що дають. Хвиля ненависті до цього патентованого президійного лизоблюда відчувалася просто фізично.

Потім мегафон перехопив Віктор Брехуненко і вкотре прямо в обличчя, детально і дохідливо повторив вождям, хто ми такі, чого ми сюди прийшли і що ми про них думаємо. А на зусилля “миротворців” запропонував Президії відповісти кроком доброї волі і добровільно відмовитися від усіх своїх надбавок, перейшовши на половинне фінансування. Тобто, пожити нашим життям, яким ми живемо вже чотири роки. Ця пропозиція повторювалася тричі і прямо в очі, але академіки робили вигляд, що її не чують і переводили стрілки на кляту державу, яка нас усіх недофінансовує. Однак інші присутні помітили все.

Кульмінацією став виступ учасника АТО Ярослава Федорука. Це був настільки потужний емоційний спіч, такий згусток енергії, який переповідати даремно. Повірте на слово, академікам мало не здалося. На закінчення було заявлено, що ми йдемо, але не здаємося. Наші вимоги лишаються в силі і нехай Президія добре подумає над шляхами виходу з ситуації. Відповіддю була мовчанка.

Група підтримки від партії “Національний корпус”, яка простояла весь час масовкою, під кінець влаштувала нам своєрідну “культурна програму” – коротке, але яскраве фаєр-шоу.

Все в диму.

О 16.00 захід завершився. Президія лишилася перетравлювати, мабуть, ще небачене в її історії дійство, а ми пішли працювати 🙂

А засніжений Грушевський по той бік вулиці Володимирської мовчки сидів і, здається, думав: господи, знов усе те саме…