У складі “Цифрової бібліотеки історико-культурної спадщини” на порталі Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського представлена електронна копія рідкісної пам’ятки українського книгодрукування – однієї з полемічних робіт відомого церковного та громадського діяча архімандрита Іоанникія (Галятовського, 1620-1688) “Боги поганскіи, в болванах мешкаючіи, духове злыи, тут же посполучих розмаитіи злости написани. Жебы Хрисчіяне правоверныи могли от себе злых духов одогнати, и подоптати, и попліовати, и силу их зламати, и над нимы триумфовати”. Слід підкреслити, що оцифрований примірник є єдиним відомим на території нашої держави. Решта чотири екземпляри зберігаються у відділах стародруків найбільших столичних бібліотек Росії.
Невелика 36-сторінкова брошура, згідно напису на титульному аркуші, побачила світ 1686 року в типографії Чернігівського Троїцького монастиря. Частина тексту про власне “богів поганських” нічим особливо зі звичної полемічної літератури того часу не виділяється: автор з численними посиланнями на біблійні приклади доводить, що поклоніння язичницьким ідолам (навіть суто побутове, те, що ми сьогодні б назвали забобонами) категорично суперечить нормам поведінки зразкового християнина і здатне викликати контакт зі злими духами, які в цих ідолах втілені.
Можна хіба подивуватися стійкості дохристиянських культових форм, які ще наприкінці 17-го століття, через сімсот років після Хрещення, становили серйозну суспільну проблему, але це питання не нове і науці добре відоме.
А от що дійсно несподіване, то це непропорційно велика як для такого невеликого об’єму присвята російському царському дому і правлячій на той момент царівні Софії Олексіївні. Алегоричний панегірик мінімум вдвічі більший за решту тексту видання і є самостійним твором, де досвідчений 66-літній архімандрит демонструє чудеса запопадливості і лексичної еквілібристики. “В Дому наяснейшых царей русских кождый царь есть слонцем, царица есть месяцем, царевичове и царевны суть звездами”, пише Іоаннікій і намагається посиланнями на “небесні гороскопи” акцентувати на очікуваних від монархів милостях. Бо “блажены милостивыи , яко тыи помилованы будут, од милосердія … Церкви будуют, и Монастире Богу на хвалу фундуют”. Само собою, персона Софії Олексіївни у автора асоціюється виключно з Софією, Премудрістю Божою.
Однак чому такий недвозначний сигнал про політичну лояльність подається у масовому виданні, написаному, до того ж, тогочасною українською мовою з відверто кумедними для нас сьогоднішніх формулюваннями типу “Ісуса Наввына, Гетмана Ізраілского”? Адже царівна правила вже четвертий рік і владу віддавати не збиралася, жодної новизни в особі володарки давно не було.
Відповідь лежить у тогочасному політичному контексті. “Боги поганскіи” “схвалені до друку” 1-го травня 1686 року, а 26-го квітня у Москві між Росією і Польщею підписаний “Вічний мир”, що закріплював положення Андрусівського “перемирного договора” 1667 року. Лише тепер було остаточно офіційно вирішено, зокрема, що “Северскіе городы … оставатися имеют в стороне Их Царскаго Величества на вечныя времена”.
Напружене очікування політичних змін і повна втрата сподівань (чи побоювань) на повернення польської влади в умовах традиційної для московського правління шпигуноманії змушувало Іоанникія (Галятовського) застосовувати всі можливі канали для демонстрації вірнопідданства, аби уберегти себе і обитель від неприємностей. Здається, невільною жертвою кон’юнктури стала і пересічна полемічна книжечка, яка несподівано набрала політичного значення і теж кому треба демонструвала, що у Єлецькому монастирі “полской измены” немає, а навпаки – суцільний лад і покірність.
Навесні 1689 року Софія Олексіївна втратила престол після заколоту свого молодшого брата – майбутнього імператора Петра І. Пишний панегірик і аналогія зі Святою Софією виявилися зайвими і навіть небезпечними, однак підставою для розправи над автором, на щастя, не стали. Архімандрит Іоанникій не дожив до петровського перевороту, тож нові славослов’я новим московським властителям писали вже нові українські ієрархи.
